Три брати українська народна казка

Три брати і кицька

Жили колись на світі чоловік і жінка, які мали три сини — Іванка, Штефанка і Романка. Коли сини підросли, чоловік і каже жінці:

— Ану спечи паляницю Йванкові. Хай піде у світ, може, десь знайде свою долю.

Жінка спекла паляницю, поклала в полотняну торбинку і сказала:

— Щасти тобі, синку. Йди хоч трохи далі, але не будь там довго. Знайди хоч трохи долі, та й повертайся додому, бо нам сумно без тебе.

— Добре, мамо, я скоро вернуся, — відповів син.

Пішов Іванко. Йшов день, два, три, На четвертий день дуже замучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.

— Чого тобі кіточко? — спитав — Їсти схотіла?

— На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.

Кицька з’їла шматочок паляниці й питає Іванка:

— Куди ти йдеш, парубче?

— Де це ти навчилася говорити?

— Живу між людьми, то й навчилася, — відповіла кицька, — куди, питаю, йдеш?

Іванко знову витріщився:

— А мишей ловити. Як спіймаєш золоту мишку, то дам тобі великий лантух подарунків.

— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.

Кицька почала просити хоч трішки послужити.

— Коли так красно просиш, то хай буде.

Кицька повела хлопця до великого палацу. Брама відчинилася, а коли Йванко зайшов, то заперлася, а кицька — шпиг і сховалась в дучку. Раптом перед ним де не взялася золота мишка, така блискуча, що аж очі засліплювало. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони нічого Йванкові не казали, і він їх не чіпав. Дістав із торбини паляницю і почав собі писок набивати. Золота миша озвалася:

— Мені зовсім не жаль паляниці — відповів Іванко і кинув їй великий шматок.

Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко усміхався. Вигукнув радісно:

— Шукай собі, господине, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.

— Послужи ще хоч однісіньку ніченьку, — просить кицька.

— Ні не можу, бо вже з’їв паляницю. Треба вертатися додому.

Кицька насипала йому срібла повну торбину й сказала:

— Нікому не кажи ні слова, що ти видів.

Іван повернувся додому. Того самого дня, коли він повернувся, чоловік сказав жінці:

— Спечи дві паляниці і хай Штефанко йде у світ долі шукати.

І середульший брат у полі теж зустрів кицьку.

Ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець.

— Мені не шкода паляниці, на поїж.

Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:

— А куди йдеш, хлопче?

— Йду у світ служби шукати, — відповів Штефанко.

— То наймися в мене, сказала кицька.

— Будеш мишей ловити.

— Е, ні, це мені не пасує.

— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я заплачу.

— Дві ночі можу послужити.

Кицька наказала, щоб Штефанко зловив її золоту мишку й повела до палацу. Брама відчинилася, а тоді заперлася. Кицьку як вітром здуло. Хлопець ходить, роздивляється, аж раптом перед ним золота мишка зі своїми срібними мишенятами.

— Дай мені кавальчик паляниці, попросила мишка.

— Мені не шкода паляниці, але ти так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?

— Із чистого, із чистого, — пропищала миша.

— Дуже, дуже, — відповіла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поділився із мишкою й другою паляницею. Прийшла біла кицька.

— Няв — няв — няв… Ти зловив мені золоту мишку?

— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Відчини браму, піду додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й попросила:

— Не говори нікому де ти був і що ти видів?

— Буду мовчати, як риба, — відповів парубок.

Вернувся Штефанко додому, а батько каже матері:

— Спечи, жінко, три паляниці та хай іде Романко.

Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину і сказала наймолодшому.

— Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не гризіться, мамо, — відповів їй син і подався в світ.

Ішов день, другий, третій. На четвертий сів біля криниці, витягнув паляницю і почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.

— Чого тобі кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці.

Відламав кавалок і дав кішечці. Вона поїла смачно і спитала:

— Та що в тебе робити?

— Якщо зловиш золоту мишку живою або мертвою, — то я тобі віддячу.

Хлопець почухав потилицю, подумав і згодився. Романко поклав за пазуху камінь і пішов за кицькою до палацу. Брама відчинилася, а кицька несподівано зникла. А там де вона стояла вийшла мишка з срібними мишенятами. Роман спочатку дивився на ту мишку і нічого не казав, а потім розсердився:

— Якого ти дідька ходиш кругом мене?

— Ходжу, бо я тебе не боюся, — сказала мишка.

Хлопець дістав камінь із пазухи, прицілився і потрапив миші прямо в голову. Та підскочила і впала і більше не вставала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина, така файна, як квітка. Вона сказала:

— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чаклунки. То вона обернула мене, найвродливішу царівну, в білу мишу. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?

— Хочу, аби ти стала моєю жінкою, — відповів Романко.

Дівчина дала йому свої обидві руки і вони пішли до палацу. Там справили велике весілля. І досі живуть, хліб-сіль жують.

Источник

Три брати і кицька

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:

— Ану, спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ може, десь знайде свою долю.

Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:

— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.

— Добре, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже замучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.

— Чого тобі, кіточко? — спитав.— їсти захотіла?

— На, мені не жаль паляниці. Диви, яку велику спек­ла мамка.

Кицька з’їла шматок паляниці й питає Іванка?

— Де це ти навчилася по-нашому?

— Живу між вами все життя, то й навчилась,— від­повіла кицька.— Куди, питаю, йдеш?

Іванко знову витріщився:

— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.

— Така робота не для мене, Я вмію орати, сіяти, мо­лотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.

— Послужи мені хоч трошки, Йванку,— умовляла кицька.

І хлопець дав згоду:

— Коли так файно просиш, то най буде.

Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац — із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом, перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озва­лася:

Читайте также:  Русский народный танец соло мальчики

— Мені не жаль паляниці, мишко,-— відповів Іванко і кинув їй шматок.

Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:

— Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.

— Послужи ще одну ніч,— просила його кицька.

— Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба верта­тися додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:

— Нікому не кажи ні слова, що ти видів.

— Добре, кицько, не скажу,

Іванко вернувся додому.

Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:

— Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.

Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:

— Іди у світ, ІІІтефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не журіться, мамо, я скоро вернуся.

Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій.

У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:

— А ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець кішці. Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шко­да паляниці. На, трохи поїж.

Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала!

— Йду у світ шукати служби.

— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.

— Будеш мишей ловити.

— Е, ні, це мені не пасує.

— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я заплачу.

— Дві ночі можу послужити.

Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчини­лася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла — пропала.

Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.

— Дай мені кавальчик паляниці,— попросила мишка.

— Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?

— Із чистого, Штефанку.

— Ти, відай, дуже дорога.

— Дуже, легішо,— відповіла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.

Прийшла біла кицька:

— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?

— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й попросила;

— Не говори нікому, де ти був і що видів.

— Буду мовчати як риба,— пообіцяв хлопець.

Вернувся він додому, а батько каже матері:

— Спечи, жінко, три паляниці та най іде Романко.

Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:

— Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не гризіться, мамо,— відповів їй син і подався у світ.

Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув паляницю й по­чав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.

— Чого тобі, Кицько? Захотіла їсти? На, мені не шко­да паляниці,— відламав кавалок і дав кіточці.

Вона поїла і спитала:

— Та що в тебе робити?

— Якщо мені зловиш золоту мишу — живою або мертвою,— то я тобі віддячу.

Хлопець почухав потилицю:

— Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.

Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, ніби з-під землі вийшла золота мишка із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:

— Якого ти дідька ходиш довкола мене?

— Ходжу, бо я тебе не боюся,— відповіла мишка.

Хлопець дістав камінь з пазухи. Прицілився й потра­фив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дів­чина — така файна, як квітка. Вона сказала:

— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці! То вона обернула мене, найфайнішу на світі ца­рівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?

— Хочу, абись стала моєю жінкою,— відповів Ро­манко.

Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до пала­цу. Там і справили велике весілля.

Источник

Три брати і кицька

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів – Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:

– Ану спечи паляницю Іванкові. Най іде у світ – може, десь знайде свою долю.

Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:

– Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч тропіки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.

– Добре, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.

– Чого тобі, кіточко? – спитав.– їсти захотіла?

– На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.

Кицька з’їла шматок паляниці й питає Іванка:

– Де це ти навчилася по-нашому?

– Живу між вами все життя, то й навчилася,– відповіла кицька.– Куди, питаю, йдеш?

Іванко знову витріщився:

– А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.

– Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.

– Послужи мені хоч трошки, Іванку,– умовляла кицька.

І хлопець дав згоду:

– Коли так файно просиш, то най буде.

Кицька повела Іванка до великого палацу.

Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька – шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац – із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Іванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:

– Мені не жаль паляниці, мишко,– відповів Іванко і кинув їй шматок.

Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:

– Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей – не моє ремесло.

– Послужи ще одну ніч,– просила його кицька.

– Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:

– Нікому не кажи ні слова, що ти видів.

– Добре, кицько, не скажу.

Іванко вернувся додому.

Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:

Читайте также:  Слова русской народной песни по дону гуляет казак молодой

– Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.

Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:

– Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

– Не журіться, мамо, я скоро вернуся.

Штефанко пішов. Ішов один день, другий,

третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:

– А ти звідки взялася тут, кицько? – зрадів хлопець кішці.–Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.

Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:

– Йду у світ шукати служби.

– А що робити в тебе? – здивувався хлопець.

– Будеш мишей ловити.

– Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.

– Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.

– Дві ночі можу послужити.

Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла – пропала.

Штефанко ходить по двору, щипав паляницю. Коли дивиться – а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.

– Дай мені кавальчик паляниці,– попросила мишка.

– Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?

– Із чистого, Штефанку.

– Ти, відай, дуже дорога.

– Дуже, легіню, – відповіла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.

Прийшла біла кицька:

– Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?

– Ні, мишей ловити – не мов ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниці.

Кицька насипала йому до торби срібла й попросила:

– Не говори нікому, де ти був і що видів.

– Буду мовчати як риба,– пообіцяв хлопець.

Вернувся він додому, а батько каже матері:

– Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.

Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:

– Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

– Не гризіться, мамо,– відповів їй син і подався у світ.

Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.

– Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,– відламав кавалок і дав кішечці.

Вона поїла і спитала:

– Та що в тебе робити?

– Якщо мені зловиш золоту мишу – живою або мертвою,– то я тобі віддячу.

Хлопець почухав потилицю:

– Хоч мишей ловити – не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.

Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гейби з-під землі вийшла золота мишка із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:

– Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?

– Ходжу, бо я тебе не боюся,– відповіла мишка.

Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрапив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина – така файна, як квітка. Вона сказала:

– Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?

– Хочу, аби стала моєю жінкою,– відповів Романко.

Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішла до палацу. Там справили велике весілля.

Источник

Українські народні казки

Українська народна казка Буковини

Був старий чоловік, мав сотню овець. Пас він ті вівці, кілко пас І мав уже думку, що не буде жити, що скоро вмре. Скликав усіх трьох своїх синів і каже їм: — Ідіть, діти, зо мною з вівцями, я покажу вам, де пасти. Як не будете добре пасти І вівці пропадуть, то й ви пропадете.

Пасли вони з батьком ті вівці зо три дні і взнали, куди батько з ними ходив. І сказав їм батько:

— Хлопці, як будете пасти вівці, Боже збави вас, щоб ви вночі наклали в лісі вогонь.

— Добре, — кажуть, — не будемо.

Пішов тато додому, пожив ще з тиждень і вмер. Поховали його сини та й знов ідуть усі три з вівцями. Пасли вони їх їден день, пасли другий, пасли зо два тижні. І звіялася така страшна завирюха, такий холод прийшов, що зуб на зуб не попадає. Замерзають хлопці. Каже старший:

— Що, кладем вогонь? А середущий:

— Кладем. Треба назбирати дров і запалити на поляні. А найменший брат їм:

— Ви чули, що тато казав? Він же казав, що вогонь не можна класти. Його слово, — каже, — треба виконувати. Не кладім вогонь.

— Що ти розумієш! Ми позамерзали. В лісі вогонь не класти? Ми не годні витримати. Добре, що тато міг витримувати, а ми — не годні.

І почали вони ломати дрова. А той найменший не ломи. Іди ломи дров, — кажуть йому.

— Я не збираюся цего робити і від вас буду окремо. Не йду з вами. Наламали вони дров, наклали на поляні, підпалили вогонь. А їх менший брат утік межи вівці. Сидить межи ними, до братів не зближається.

А вогонь розгорівся, такий здоровий горить. У лісі видко зробилося. Аж прилітає страшний кальмук з їдним оком. І таке те око велике, як тарель. Як летів він, то аж буря звіялася. Тікати! Але куди тікати? Сів кальмук коло вогню та й каже:

— Хто вам дозволив вогонь класти?

— Батько вам казав, що не треба вогонь класти?

— А чого ви не послухали, чого ви наклали вогонь?

А вони стискають плечима. Що будуть казати, як видя, що винні?

— Ми позамерзали та й наклали.

А найменший брат Василь звався. Кличе його кальмук:

— Василю, ану вийди відти. Привертай докупи вівці. Ти нічого не винен, це твої брати винні. Гони всі вівці сюди.

Той відти виходить, ті вівці привертає. Каже кальмук:

— Гонім їх уперед — і вівці, і твоїх братів.

Гонять вони їх, пригнали в ту печеру, де находився кальмук. Загнали вівці всередину. Закрив кальмук ворота на замок. Ворота залізні і фіртка залізна. Той і фіртку зсередини замкнув. І брати його сидять межи вівцями в тій печері. А кальмук з Василем пішли по сходах нагору, де кальмук спав. Зайшли туди, а він каже:

— Ну, Василю, бери ніж та йди свого старшого брата ріж. Будем його смажити, будем їсти.

А він де ж хоче брата свого різати, брата рідного? І боїться Василь, бо такий страшний кальмук. А той далі каже, щоб ішов Василь брата різати.

— Нє, я не буду, — сказав Василь.

— Ти, мабуть, жалієш свого брата. Добре, я його сам заріжу. Пішов зарубав старшого брата і вноси його. Та й каже:

Читайте также:  Сущность понятия народное творчество

— Я йду рубати м’ясо, а ти рубай дрова. Напалимо піч та й будем смажити м’ясо на пательні.

Василь наклав у піч дров, запалив вогонь. А кальмук порізав на кавалки його брата, поклав м’ясо на пательню і засунув у піч. І воно там стопилося, засмажилося.

— Ну що, готове? — спитав кальмук.

— Ну, — каже, — бери та їж.

А як він буде їсти, як то ж брат його рідний! Узяв він палець з брата, лизнув. Це ж брат його рідний! А кальмук «храв-храв-храв», і з кістками з’їв того брата.

Полягали вони спати. Але яке йому спання, як він у таку біду попав! Так попався, що ніякого спасу нема. Але зборений був і заснув. Через день, на другий вечір кальмук знов каже:

— Так, Василю, йди рубай свого брата середущого. А той не хоче.

— Що, жаль тобі брата? Ну добре, клади вогонь, а я його сам зарубаю.

Пішов з ножем, перетяв йому шию, розправив його там та й приніс.

— Клади на пательню і смаж.

А Василь боїться до того торкатися. Тоді кальмук склав то м’ясо на величезну пательню і засунув у піч. А через якийсь час питає Василя:

— Дивіться, — каже хлопець. Кальмук подивився і сказав:

— Готове, вже можна їсти.

І знову хлопець того не їв, а той лиш «храв-храв» та й з’їв і того брата.

Нема вже братів у Василя — поїв їх кальмук. І думає хлопець: «Тепер уже черга доходи до мене, вже й мене з’їсть». Але на третій вечір кальмук каже:

— Знаєш що, Василю? Іди межи вівці, вибери найкращого барана і рубай. Засмажиш, і будем їсти. Бери ніж.

Пішов хлопець межи ті вівці, мацає. А вони вже три дні там сидя, голодні й без води. Схудли. Василь мацає, і в тої хребет гострий, і в тої. Ходи він межи вівцями, мацає і думає: «Щось не вгоди, та й йому буде то, що братам».

Але там була одна вівця-віщунка. Каже вона:

— Васильку, що ти шукаєш?

— Сказав мені кальмук, щоб я вибрав, котрий баран найситніший. Щоб зарубав і засмажив його.

— Тут нема ситішого, як мій синок. Зарубай мого синка і розправ шкіру. Поставиш з него м’ясо на те деко чи пательню. Засунь у піч і, коли воно буде дуже кипіти, улий йому на то око.

— Коли він буде спати.

— Він, — каже, — спить і на те око дивиться.

— Коли м’ясо буде дуже кипіти і натопиться багато масти, підбіжиш сюди до мене. А то ми так усі пропадем.

— Добре, — каже хлопець.

Кальмук лежить на свому лужку. Хлопець підбіг до печі, а той лій уже так кипить, що аж збігає. Він вертається до вівці і каже:

— Кипить, дуже кипить.

— То бігом біжи, хватай ту пательню, кидай йому то на око і тікай сюди. Та й шкіру з барана кидай на себе зверху. Саме зараз він смачно спить.

Прибігає він туди, хватає ту пательню з вогню, кинув то кальмукови на око і хода відти. І від того гарячого лою скипілося кальмукови око. Кальмук схопився.

А Василя нема — сховався поміж вівці. Утік надолину. Вівця каже:

— Схиляйся і бери на себе шкіру. Як він буде кричати, говорити до тебе, не обзивайся. Я буду за тебе відповідати. Ставай далеко від мене. А я буду близько коло него.

Кальмук перемацує все в своїй кімнаті і все питає:

А Василько не обзивається. Він надолині межи вівцями.

— Все одно, Василю, я тебе знайду, ти не скапаєш.

Він знає, що все закрито на замки і хлопець не має куди тікати. Лапав він по стінах, все перемацав. Спустився по сходах удолину, все мацав і дійшов аж до овець. Мацає і все питає:

— Гезде, гезде, — відповідає Василь.

А то не Василь говори, то вівця-віщунка говори, а він мовчить. Натягнув на себе шкіру, пригнувся й сидить.

Кальмук мацає, а то все вовна, вовна. Глядів він, кілко глядів. І де мацне, то вовна. Нема хлопця. Знов питає кальмук:

— Гезде, гезде, — відповідає вівця.

Ще тримав він їх так штири дні. Та не годен ніяк піймати хлопця.

На четвертий день знов приходи до овець. І день, і ніч шукає, і все повторює:

Нема Василя. Тоді каже кальмук:

— Ти знаєш що, Василю? На тобі перстень з мого пальця. Золотий перстень.

— Киньте, то я возьму.

Кальмук зняв той перстень з пальця та й кинув. А Василь підняв його та й поклав собі на палець.

А той перстень обзивається:

Хлопець думає: «Все, пропало діло». А вівця повиділа, що він попався, та й каже йому тихо:

— Васильку, в тебе є ніж? Відрубай палець з перснем.

А той скоро за ножа, палець з перснем відрубав та й кинув від себе. А той знову:

— Гезде, гезде, коло тебе.

Він помацав, надибав той палець з перснем. Перстень зняв і поклав собі на палець, а Васильків палець у рот — та й з’їв. Та й каже:

— Ех, Василю! Тебе треба було першого зарубати. Ти, — каже, — в десять раз солодший, як твої брати. Твої брати такі солодкі не були, як ти.

Та й мовчить кальмук. Бо що буде вже казати? Та й мацає, мацає, мацає. І ще так мацав зо дві доби. А ті вівці вже такі, що валяться від голоду. Каже кальмук:

— Василю, давай будем вівці випускати й рахувати, скілко їх є? А він каже:

— Правильно. Було сто, а барана ми зарізали. То будемо їх рахувати. Я випускаю по одній і рахую.

Відкрив трошки ворота кальмук, пропускає вівці собі помежи ноги й рахує. А вівця тихо каже Василеви:

— Як будуть вівці виходити, то ти повинен третім вийти надвір через ворота.

Кальмук пускає вівці, пускає, мацає й рахує. І хлопець третій вийшов. Вийшов і зрадів, що скапав. І вівці далі виходять. А вівця-віщунка сидить усередині — не вийшла. Кальмук прикрив ворота й питає:

— Кілко, Василю, вийшло овець?

— Тридцять сім, — каже вівця.

Та й далі рахує, рахує, зупиниться, прикриє ворота й знов питає, кілко вийшло. Закрив ворота і знов шукає Василя, а Василь уже давно надворі. Глядів-глядів, глядів-глядів і не годен його піймати. Роззлостився і крикнув:

— Гай, Василю, знов будем рахувати.

І знов він випускав — останньою вийшла та вівця-віщунка. Кальмук помацав — вівця. І вже їх вийшло сто. Кальмук кричить:

Та ніхто вже не обзивається, бо нікого вже нема. А може, Василь нагору пішов? Він перемацував усе, перешукував — нема Василя. І не мав спасення кальмук та й там умер. Пропав кальмук.

А Василь погнав собі свої вівці додому.

Походження та примітки

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Розкопинці, Сокирянського району, Чернівецької області
17 серпня 1986 року
Оповідач: Панько Дьордій Іванович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Источник

Правильные рекомендации