Украинская народная сказка яйце райце

Яйце-райце

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишне було. Миша каже: — Нехай мені буде! А жайворонок каже: — Нехай мені! Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися.

Потім миша каже: — Ну, я лучче його перекушу. Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювали царицю мишу, а цариця миша скликає всіх звірів,- і почали війну. Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.

Коли цариця огляділась,- немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну піч повідкушувала птиці пір’я коло крил. На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить: — Ану, вставайте воюватися!

Птиця що підійметься, то й упаде на землю,- там звір її і розірве. Отак цариця миша звоювала царя жайворонка. А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,- як націлиться на нього. А той орел так просить його: — Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками: — Це ж я тебе, сину, віддав змії! Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: — Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити! Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот — забагатів.

Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже: — Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! Та й пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому й каже: — Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм! А коло її хати був великий луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже: — Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та й зажуривсь.

А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди і плаче. А та дочка й питається: — Чого ти плачеш? — Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну піч… — А що ж таке? Він їй і розказав. Вона йому й каже: — Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.

Він каже: — Добре! Вона йому й каже: — Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю. От пішла дівчина до того лугу та як свисне! — той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- вія приніс її до змії в хату і поклав на столі. Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже: — Ну, справивсь!

Гляди ж, щоб і друге діло зробив! — Та зараз йому й загадала: — Щоб ти оту гору розкопав і щоб — Сідай знов! Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього,- ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе — та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його: — А що, як тобі здавалось? Він йому каже: — Так, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже: — Так само й мені було, як ти вдруге націлявся.

Ну, ще сідай. Той сів. Він як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його: — Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Той йому: — Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому й каже: — Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже: — Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.

Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже: — Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу». Він приходить у хату; коли це йому кажуть: — Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже: — Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються: — Чи не чув ти там за нашого небожа?

Бо вже четверте літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки… А він їм каже: — Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу. Вони тоді: — Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце. От він виходить із хати й каже орлові: — Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце. Орел йому й каже: — Летімо далі! Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,- та не дали й тут яйця-райця. Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже: — Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш,] що бачив і на очі приведеш.

Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть: — Чи по волі, чи по неволі? Він їм каже: — Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися: — Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його і там… А він їм каже: — Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу. Батько орлів каже йому: — Нащо ж воно тобі?

Лучче ми тобі дамо багато грошей.5 Він каже: — Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце! — Піди ж приводь,- зараз тобі дамо! Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали: — Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш. Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку.

Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить, бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому: — Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце! А він їй: — А що ж тобі дати?

Вона йому й каже: — Даси те, що без тебе стало дома? А він каже: — Дам! Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки. Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками: — Це ж я тебе, сину, віддав змії! Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: — Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити!

Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот — забагатів. Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже: — Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! Та й пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому й каже: — Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм! А коло її хати був великий луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже: — Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Читайте также:  У страха глаза велики русская народная сказка смысл сказки

Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовні жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди і плаче. А та дочка й питається: — Чого ти плачеш? — Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч… — А що ж таке? Він їй і розказав. Вона йому й каже: — Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.

Він каже: — Добре! Вона йому й каже: — Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю. От пішла дівчина до того лугу та як свисне! — той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- він приніс її до змії в хату і поклав на столі.

Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже: — Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! — Та зараз йому й загадала: — Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається: — Чого ти плачеш? Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже: — Лягай спати тут, я це все пороблю. А сама як свисне!

— так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та вбудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки в тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала. Тоді загадує йому втретє: — Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату. Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його: — Що загадала?

Він розказав. — Оце вже не жарти,- каже та дівчина,- хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,- бери його: то золотий заєць! Ото вона пішла та й жене.

Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його: — А що, нічого не вилазило? А він каже: — Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив. А вона йому каже: — А щоб тебе!

Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його! Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка: — Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже: — Золотого зайця. Вона йому: — Де тут він узявся? Тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його: — А що, немає зайця? І ніщо не виходило? Він каже: — Ба ні! Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає,- то я її й пустив. Тоді вона й каже: — Чом ти не держав: ото самий заєць!

Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,- тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене. От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії: — Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже: — Добре, йди! Він пішов. А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати.

Біжать та й біжать. Коли це змія оглядиться, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують — стугонить земля… Тоді дівчина й каже: — Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?

» — то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась. Коли це змій летить та й питається того діда: — Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою? А він каже: — Йшли. Той питається: — Давно ж вони йшли? Дід: — Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже: — Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.

Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі. Прилітає змій додому. Змія його й питається: — А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже: — Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівкою?

А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,- так я й вернувсь. Тоді змія йому каже: — Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за НИДІЙ та щоб доконче розірвав! Летить змій. Ті чують, що летить ізнов — аж земля реве,- так дівчина й-каже: — Ой, летить ізнов!

Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався». Коли це летить змій та й питає цього ченця: — Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка? А він каже: — Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому: — їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено. Сказав це й вернувся назад. Приходить додому та й розказує змії: — Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало. Тоді вона й каже: — Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив] то ж вони!

Тепер я сама побіжу! Побігла. Так біжить. А ті чують — земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому: — Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою окунем.

Зробила. Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою — давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась — так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула. Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою: — Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то тИ підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.

Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував — так і забув за ту дівчину. Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,- хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба: — А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс? А голуб каже: — Забув, забув!

Читайте также:  Русская народная баба фото

Потім знов голубка каже: — А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки? А голуб каже: — Забув, забув! Потім знов голубка каже: — А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув? А голуб каже: — Забув, забув! Тоді парубок і згадав за ту дівчину,- за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту другу покинув, а з цією оженивсь.

І тепер живе так добре!

Еще сказки:

Источник

Сказки. Рассказы. Стихи

Украинская сказка

Когда-то был жаворонок-птица царем, а царицею мышь, и было у них свое поле. Посеяли они на поле пшеницу. Уродилась пшеница — стали они зерно делить. И оказалось одно зернышко лишнее. Говорит Мышь:

— Пускай оно будет мне! А Жаворонок говорит:

Стали они думать, как быть? Пошли бы судиться, да нету никого старше: не к кому обратиться. Мышь и говорит:

— Давай я лучше его надвое перекушу.

Царь на это согласился. А Мышь схватила зерно в зубы и убежала в нору. Собирает тогда царь-Жаворонок всех птиц, хочет идти войною на царицу-Мышь; а царица зверей всех созывает, и начали войну. Пошли в лес, и только вздумают звери какую-нибудь птицу разорвать, а она — на дерево; или птицы начнут, летая, зверей бить. Так бились они весь день напролет, а потом сели вечером отдыхать. Оглянулась царица-Мышь — нет на войне муравьев. И велела она, чтоб к вечеру были непременно и муравьи. Явились муравьи. Велела им царица взобраться ночью на деревья и пообкусывать за ночь перья на крыльях у птиц.

На другой день, только стало светать, кричит царица:

— А ну, подымайтесь воевать!

И какая из птиц ни подымается, то и упадет наземь, а зверь ее и разорвет. Вот и победила царица царя.

Видит один орел, что дело плохо, сидит на дереве, не слетает, вдруг идет мимо охотник; увидел на дереве орла и нацелился в него. Стал его орел просить:

— Не бей меня, я тебе в большой беде пригожусь! Нацелился охотник второй раз, а орел опять его просит:

— Возьми меня лучше да выкорми, увидишь, какую я тебе службу сослужу!

Нацелился охотник в третий раз, а орел его опять просит:

— Ой, братец-голубчик! Не бей меня, лучше возьми с собой: я тебе великую службу сослужу!

Охотник поверил ему: полез, снял его с дерева, да и несет домой.

А орел ему говорит:

— Отнеси меня к себе домой и корми меня мясом, пока У меня крылья отрастут.

А было у того хозяина две коровы, а третий бык. Вот и зарезал хозяин для него корову. Съел орел за год корову и говорит хозяину:

— Пусти меня полетать: я посмотрю, отросли ли у меня крылья.

Выпустил он орла из хаты. Полетал-полетал орел, прилетает в полдень к хозяину и говорит ему:

— У меня еще силы мало. Зарежь для меня яловую корову!

Послушал его хозяин, зарезал. И орел съел ее за год да как полетел опять. Летает чуть не целый день, прилетает к вечеру и говорит хозяину:

Думает хозяин: «Что делать — резать или не резать?» А потом говорит:

— Больше пропало, пускай и это пропадет!

Взял и зарезал ему быка. Съел орел быка за год, а потом как полетел и летал высоко-высоко, аж под самою тучей. Прилетает опять и говорит ему:

— Ну, спасибо тебе, хозяин, выкормил ты меня, а теперь садись на меня.

— Садись! — говорит. Вот он и сел.

Поднял его орел аж в самую тучу, а потом кинул вниз. Летит хозяин вниз, не дал орел ему долететь до земли, подхватил его и спрашивает:

— Ну, что тебе казалось? А тот отвечает ему:

— Был я будто уже ни жив ни мертв. А орел ему говорит:

— Вот так же было оно и со мной, когда ты в меня целился.

Не хотелось хозяину на него садиться, да нечего делать — сел все-таки. И понес его орел снова в самую тучу, сбросил его оттуда вниз, а подхватил его так, может, сажени за две от земли и спрашивает:

— Ну, что тебе казалось? А тот отвечает:

— Казалось мне, будто совсем мои косточки уж рассыпались.

Тогда орел ему говорит:

— Вот так же было и со мной, когда ты во второй раз в меня целился. Ну, садись опять!

Тот сел. И как взмыл его аж за тучу, да как пустил вниз, и подхватил его у самой земли, а потом спрашивает:

— Ну, что тебе казалось, когда ты на землю падал? А тот ему отвечает:

— Да будто меня и вовсе на свете не было. Тогда орел ему и говорит:

— Так же и со мной было, когда ты в третий раз в меня целился.

— Ну, теперь никто из нас друг перед другом не виноват: ни ты передо мной, ни я перед тобой. Садись на меня, полетим ко мне в гости.

Вот летят они и летят, прилетают к его дядюшке. И говорит орел хозяину:

— Ступай в хату, а как спросят тебя: не видал ли, мол, где нашего племянника, ты ответь: «Коль дадите мне яйцо-райцо, то и его самого приведу».

Входит он в хату, а его спрашивают:

— По доброй воле иль поневоле пожаловал? Он им отвечает:

— Добрый казак ходит только по доброй воле.

— А не слыхал ли ты про нашего племянника? Уже третий год, как ушел он на войну, а о нем и вестей нет.

— Коль дадите мне яйцо-райцо, то и его самого приведу вам.

— Нет, уж лучше нам его никогда и не видать, чем тебе яйцо-райцо отдать.

Летят и летят. Прилетают к его брату; и тут он говорит то же самое, что и у дядюшки, а яйца-райца ему так и не дали.

Прилетают они к его отцу, а орел и говорит охотнику:

— Иди в хату, и как станут тебя обо мне расспрашивать, ты скажи, что видал, мол, его и могу его самого привести.

Входит он в хату. Они его спрашивают:

— По воле иль поневоле пожаловал? Он им отвечает:

— Добрый казак ходит только по доброй воле. Стали его спрашивать:

— Не видал ли где нашего сына? Вот уже четвертое лето его нету, пошел воевать куда-то, пожалуй, его там убили.

— Я его видел, и коль дадите мне яйцо-райцо, то приведу вам и его самого.

Вот орлиный отец и спрашивает:

— А зачем тебе оно? Лучше мы тебе дадим много денег,

— Денег я, — говорит, — не хочу, а дайте мне яйцо-райцо!

— Так ступай приведи его нам, тогда мы тебе и дадим. Вводит он орла в хату. Как увидели его отец с матерью, так обрадовались, что дали яйцо-райцо и говорят:

— Смотри ж не разбивай его нигде по дороге, а как вернешься домой, сделай большой загон,- там его и разобьешь.

Вот идет он, идет, и так захотелось ему пить! Набрел он на криницу. Только начал пить воду, и вдруг невзначай цокнул о ведро и разбил яйцо-райцо. И как начал вылазить из яйца скот… Все лезет и лезет. Гоняется он за скотом: то с одной стороны подгонит, а скот в другую сторону разбегается… Кричит бедняга: никак один не управится! Вдруг подползает к нему Змея и говорит:

— А что ты мне дашь, хозяин, ежели я загоню тебе скот назад в яйцо?

— Да что же тебе дать? Змея просит:

— Дашь мне то, что явилось без тебя дома?

Вот загнала она ему весь скот назад в яйцо, залепила яйцо как следует, подала ему в руки.

Приходит он домой, а там сын без него народился. Он так за голову и схватился.

— Это ж я тебя, сын мой, Змее отдал! Горюют они с женой вместе. А потом говорят:

— Что ж делать? Слезами горю не поможешь! Надо как-то жить на свете.

Загородил он большие загоны, разбил яйцо, выпустил скот — разбогател. Живут они поживают, а там и сын уже подрос, звали его Иваном.

— Это вы меня, тату, Змее отдали. Ну что ж делать, как-нибудь да проживу!

И пошел он тогда к Змее.

Приходит к ней, а она ему и говорит;

— Коли выполнишь мне три дела, то домой вернешься, а не выполнишь, то я тебя съем!

А был вокруг ее дома, куда ни глянь, большой лес на болотах. Вот Змея ему и говорит:

— Выкорчуй мне этот лес за одну ночь да землю вспаши, пшеницу посей, сожни ее, в скирды сложи, и чтобы мне за ночь из той самой пшеницы паляницу б испек: пока я встану, чтобы она на столе лежала.

Вот идет он к пруду, пригорюнился. А стоял там недалече каменный столб, а в том столбе Змеева дочь была замурована. Подходит он туда и плачет.

Читайте также:  Прикольные картинки день народного единства

А Змеева дочь его спрашивает:

— Да как же мне, — говорит, — не плакать, ежели мне Змея задала такое, что мне никогда не выполнить, да еще говорит, чтобы за одну ночь.

— А что же такое? Он ей рассказал. Она ему говорит:

— Это еще цветочки, а ягодки будут впереди! — А потом говорит: — Коль возьмешь меня замуж, я для тебя все сделаю, что она велела.

— А теперь, — говорит она, — можешь спать. Завтра подымайся пораньше, понесешь ей паляницу.

Вот вошла она в лес да как свистнет — так весь лес и заскрипел, затрещал, и на месте том уже и пашется и сеется. Испекла она до зари паляницу, дала ему. Принес он ее Змее в дом да и на стол положил.

Просыпается она, вышла во двор, смотрит на лес, а вместо него лишь жнивье да скирды стоят.

— Ну, справился! Смотри ж, чтоб и второе дело выполнил! — И сразу же ему приказывает: — Раскопай мне вон ту гору, да так, чтобы Днепр в ту сторону тек, и построй у Днепра амбары, будут байдаки к ним подходить, и будешь ты торговать той пшеницей. Как встану я утром, чтобы все это было готово!

Идет он опять к столбу, плачет. А та дивчина его спрашивает:

Рассказал он ей обо всем, что Змея ему загадала.

— Это еще цветочки, а ягодки впереди! Ложись спать, я все сделаю.

А сама как свистнет — так гора и раскапывается, течет туда Днепр, а рядом амбары строятся. Пришла она, разбудила его, велит пшеницу отпускать из амбаров купцам на байдаки.

Просыпается Змея, видит — все сделано, что было ему велено, Загадывает ему в третий раз:

— Поймай мне этой ночью золотого зайца и принеси его мне утром пораньше домой.

Идет он опять к каменному столбу, плачет. А дивчина его спрашивает:

— Ну, что она загадала?

— Велела поймать золотого зайца.

— Вот это уже ягодки: кто его знает, как его и поймать! Пойдем, однако, к скале, может, поймаем.

Подошли к скале. И говорит она ему:

— Становись над норой — ты будешь ловить. А я пойду его из норы гнать. Но смотри: кто бы из норы ни выходил, хватай его — это и будет золотой заяц!

Вот пошла она, гонит. Выползает из норы гадюка и шипит. Он ее и пропустил. Выходит из норы дивчина, спрашивает его:

— Ну что, ничего не вылазило?

— Да нет, — говорит, — гадюка вылазила. Я ее испугался, подумал, может, укусит, да и пропустил ее.

— А чтоб тебе! Ведь это ж и был золотой заяц! Ну смотри, я опять пойду: и если кто будет выходить и скажет тебе, что тут нет золотого зайца, ты не верь, а хватай его!

Забралась она в нору, опять гонит. Вдруг выходит старая-престарая бабка и спрашивает парубка:

— Что ты, сыночек, тут ищешь?

— Золотого зайца. А она ему говорит:

— Да откуда ж ему взяться? Здесь его нету!

Сказала и ушла. А тут выходит дивчина, спрашивает его:

— Ну что, нет зайца? Никто не выходил?

— Да нет, — говорит, — выходила старая бабка, спрашивала у меня, что я ищу. Я сказал ей, что золотого зайца, а она говорит, тут его нету, вот я ее и пропустил.

— Почему ж ты ее не схватил? Ведь это же и был золотой заяц! Ну, теперь уж тебе его больше никогда не поймать, разве что я сама обернусь зайцем, а ты принесешь меня и положишь ей на стул, но только не давай ей в руки, а если отдашь, она узнает и разорвет и тебя и меня.

Так она и сделала: обернулась золотым зайцем, а он взял принес того зайца, положил Змее на стул и говорит ей:

— Нате вам зайца, а я от вас уйду.

— Хорошо, — говорит, — уходи.

Вот он и пошел. И только вышла Змея из дому, обернулся заяц опять дивчиной и следом за ним. Бросились они бежать вместе. Бегут, бегут. А Змея посмотрела, видит — что то не заяц, а ее дочка, и давай бежать за ней в погоню, хочет ее разорвать. Но сама-то Змея не побежала, послала своего мужа. Бежит он за ними, слышат они — уж земля глухо гудит… Вот она и говорит:

— Это за нами гонятся! Обернусь я пшеницей, а ты дедом, и будешь меня сторожить; а как спросит тебя кто-нибудь: «Не видал ли парубка с дивчиной, не проходили ли мимо?» — ты скажи: «Проходили, когда эту пшеницу сеяли».

А тут и Змей летит, спрашивает у деда:

— А не проходил ли здесь парубок с дивчиной?

— А давно проходили? — спрашивает.

— Да еще как эту пшеницу сеяли. А Змей и говорит:

— Эту пшеницу пора и косить, а они только вчера пропали. — И назад воротился.

Обернулась Змеева дочь опять дивчиной, а дед парубком, и давай бежать дальше.

Прилетает Змей домой. Змея его спрашивает:

— Ну что, не догнал? Никого не встречал по дороге?

— Да нет, — говорит, — встречал: сторожил дед пшеницу; я спросил у него: не проходили ли, мол, тут парубок с дивчиной? А он говорит: проходили, когда еще пшеницу сеяли, а ту пшеницу впору косить, вот я и вернулся.

Тогда Змея ему говорит:

— Почему ж ты этого деда и пшеницу не разорвал? Это ж они и были! Беги опять за ними, да чтобы непременно их разорвал!

Летит Змей. И слышат они, что летит он опять за ними, — аж земля стонет. И говорит она:

— Ой, снова летит! Обернусь я монастырем, таким старым, что вот-вот развалится, а ты — чернецом. И как спросит тебя кто: «Не видал ли, мол, таких-то?» — ты скажи: «Видел, когда еще монастырь этот строился».

А тут и Змей летит, спрашивает у чернеца:

— Не проходили ли здесь парубок с дивчиной?

— Проходили, — говорит, — когда еще монастырь строился.

— Да они вчера пропали, а монастырь-то, пожалуй, лет сто, как строился.

Сказал и назад воротился. Приходит домой, Змее рассказывает:

— Видел я одного чернеца, возле монастыря ходил он! спросил я у него, а он говорит, что проходили, мол, когда еще монастырь строился; но тому монастырю уже лет сто, а они-то ведь вчера только пропали.

Тогда Змея и говорит:

— Почему же ты не разорвал того чернеца, а монастырь не разрушил! Ведь это ж они и были! Ну, теперь я сама побегу, ты ни к чему не гож! — И побежала.

Вот бежит… Слышат те — так земля и стонет, загорается. Говорит ему дивчина:

— Ой, теперь мы пропали: уже сама за нами бежит! Ну сделаю я тебя речкой, а сама рыбой-окунем обернусь.

Прибегает Змея, говорит реке:

И вмиг обернулась она щукой и давай за рыбою-окунем гнаться: хочет ее поймать, а та повернется к ней своим колючим рыбьим пером, и не может схватить ее щука. Гонялась, гонялась, а не поймала; задумала она тогда всю речку выпить. Стала пить, напилась, да и лопнула.

А дивчина, которая была рыбой, говорит тогда парубку, что был речкою:

— Теперь нам бояться уж нечего! Пойдем к тебе домой, но смотри, как войдешь в хату, всех можешь поцеловать, да только дядиного дитяти не целуй, а как поцелуешь, то и меня позабудешь. А я пойду в селе к кому-нибудь в наймички.

Вот вошел он в хату, со всеми поздоровался и подумал про себя: «Как же мне с дядиным ребенком да не поцеловаться? Они еще обо мне дурное что-нибудь подумают». Поцеловал он ребенка и вмиг позабыл про свою дивчину.

Пожил он с полгода и задумал жениться. Посоветовали ему за одну красивую дивчину свататься, и позабыл он про ту, что его от Змеи спасла, за другую посватался.

Вот вечером, перед самою свадьбой, зовут молодиц на «Шишки». Позвали и ту дивчину, с которой он вместе бегством спасался, хоть никто и не знал, что она за девка такая. Стали «шишки» лепить, и вылепила та дивчина из теста голубка и голубку, поставила их на пол, — и вдруг стали они живые. И воркует голубка голубю:

— Неужто ты позабыл, как я для тебя лес корчевала, пшеницу там сеяла, из пшеницы паляницу пекла, чтобы Змее ты отнес?

— А неужто ты забыл, как я за тебя гору раскапывала и Днепр пустила туда, чтобы байдаки по нему к амбарам ходили и чтоб ты ту пшеницу на байдаки продавал?

— Позабыл, позабыл! Голубка опять спрашивает:

— А неужто ты забыл, как мы вместе за золотым зайцем охотились? А ты меня и позабыл!

Вот парубок тут и вспомнил тогда про дивчину, про ту самую, что голубков слепила, и бросил ту, а на этой женился. И живут они теперь хорошо.

Источник

Правильные рекомендации
Adblock
detector